Музей ракетних військ стратегічного призначення в Україні
З 1990 по 2001 роки всі ядерні боєголовки в Україні були утилізовані, ракетне паливо – вивезено, корпуси ракет – порізані на метал , а шахтні пускові установки і командні пункти – підірвані, засипані, і перетворені сільгосп- угіддя. Залишився в цілості й схоронності лише один підземний УКП (уніфікований командний пункт) і верхні 4 метри однієї з шахтних пускових установок, в яких колись розташовувалися ядерні ракети. На сьогоднішній день ця військова частина поретворена на Музей Ракетних військ стратегічного призначення. Це не просто експозиція ракетної техніки – це і командний пункт глибоко під землею, і окремі фрагменти інфраструктури в робочому стані, і навіть справжні ракетники, що нині показують колишню могутність туристам.
«Родзинкою» музею є підземний бункер і пускова шахта, що витримують пряме влучення ядерної бомби і здатні завдати у відповідь ракетного удару . Обов’язково при можливості відвідайте його і зрозумієте, наскільки близько світ був до ядерної катастрофи і наскільки продуманою, налагодженою і готовою до роботи була система запуску ядерних ракет, наскільки масштабним було будівництво, скільки людських сил, грошей, ресурсів було кинуто в будівництво…
Короткий екскурс в історію
20-річна програма «Запобігання розповсюдженню зброї масового знищення» (більш відома як «Програма Нанна-Лугара») допомоги з утилізації ядерної зброї СРСР завершилася не так давно.
Читайте також: Подорож Україною: Тараканівський форт як витвір інженерної думки
Насправді Україна була першою державою, що добровільно відмовилася від страшної зброї в історії людства. Незадовго до нас свої ядерні боєприпаси за власним бажанням ліквідувала Південно-Африканська республіка. Було цих боєприпасів аж шість одиниць, і призначалися вони для спорядження артилерійських установок.
Це не йшло ні в яке порівняння з тим , що дісталося Києву у спадок від СРСР. Українська частка становила 17 % ядерного арсеналу радянської імперії. Міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) з бойовою частиною, від яких ні США, ні, тим більше, Європа тоді не мали скільки-небудь надійного захисту, базувалися в майже 170- ти шахтах, вся інфраструктура буквально пронизували Західну Україну; були також пересувні комплекси і велика кількість тактичних зарядів. Крім ракет, носіями служили близько півсотні стратегічних бомбардувальників Ту -95 і Ту -160. Ще 13 % радянського ядерного арсеналу знаходилося в Казахстані, а 0,6 % залишалося на території Білорусії. Таким чином, Україна після розпаду СРСР стала третьою в світі ядерною державою після США і Росії.
Щоправда, управління установками МБР залишалося в Москві. Але Захід боявся не так використання української ядерного арсеналу урядами цих країн, як «розповзання» зброї по світу. Вважається, що це було однією з головних причин відомого заклику президента США Джорджа Буша «не поспішати» з проголошенням незалежності.
Читайте також: Екзотична таємничість мертвого міста Прип’ять
За деякою інформацією, вивезли навіть танкові снаряди з сердечниками із збідненого урану, пізніше на металобрухт і частково в Росію відправили також і стратегічні бомбардувальники. Настала черга МБР, але саме тут ніхто особливо не поспішав. І не тільки тому, що «червона кнопка» від стратегічної зброї перебувала в Москві. Важко уявити, як Україна могла б навіть при можливості скористатися цією зброєю: адже кожна з шести боєголовок тільки однієї ракети УР -100Н по потужності в 25 разів перевищує бомбу, скинуту на Хіросіму. А їх в Україні було аж 170!!! Це була занадто незручна зброя як для використання, так і для зберігання, і для перевезення, і для утилізації.
Спочатку американці пообіцяли лише $ 175 млн., з яких 135 мільйонів повинні були піти на демонтаж шахтних установок і розукомплектації ракет. Згодом погодилися дати на утилізацію МБР $ 350 млн., плюс, за різними даними, ще близько $ 600 млн. компенсації за іншими лініями. Зі свого боку, росіяни пообіцяли розрахуватися за відправлені їм боєголовки поставкою тепловиділяючих елементів (твелів) – просто кажучи, палива для українських АЕС.
Радимо відвідати Ужгород: таємниці міста на річці Уж
та наскельне місто-фортецію ТуСтань
Достатньою була така компенсація? Питання вкрай неоднозначне. Протягом усіх цих років можна було чути, що тільки собівартість урану і плутонію, яких позбулася Україна, сягала $10 млрд. у тодішніх цінах, і це не кажучи про десятки мільярдів, вкладених у будівництво шахт, літаків і т.п.. З іншого боку, ядерна зброя «ринкової ціни» взагалі не має – просто тому, що ринковим товаром не є.
Про експонати
Все, що було пов’язано з ядерним арсеналом, в СРСР завжди було максимально засекречене. Зовні територію військовоїчастини ніщо не відрізняло. Колючий дріт, мінні поля та 3-х ступеневий захист — все, що було доступне людському оку. Проте найважливіше все було приховане під землею.
База – це командний пункт і розкидані в радіусі 30 кілометрів від нього комплекси пускових шахт:
Уніфікований командний пункт міг витримати ядерний вибух , і навіть у разі загибелі всіх офіцерів система автоматично могла прийняти рішення про відповідному пуску ядерних ракет у противника. Ця “Машина судного дня ” носила назву система “Периметр”.
Ядерна війна з Америкою (чи з вірогідним супротивником) за планами самих американців повинна була протікати дуже швидко: точковими ударами мало бути знищено все вище командування, і найбільш важливі командні об’єкти. У таких умовах це могло гарантувати швидку перемогу над СРСР.
Але на противагу цій тактиці була придумана система “Периметр”: на кожній ракетній шахті встановлювалися датчики ядерного вибуху (світло/випромінювання/вибухова хвиля) і спеціальна антена зв’язку. Якщо датчики фіксували ядерний вибух, то система “Периметр” переходила в бойовий стан і робила спробу зв’язатися зі штабом. Якщо команди скасування зі штабу не надходило, то система самостійно приймала рішення про запуск всіх підконтрольних ядерних боєголовок згідно закладеним у них програмами. Така собі гарантія ненападу.
Якщо всі провідні засоби зв’язку виходили з ладу, то існувала ще одна можливість централізованого запуску ядерних ракет. У потрібний момент з ракетної частини в околицях Москви запускалася спеціальна командна ракета, що віддавала наказ на запуск в автоматичному режимі всім контрольним пунктам. Антена для прийняття такого сигналу знаходилася прямо біля ракетних шахт і командних пунктів – невеликий сталевий прут, спрямований на північ. А здавалося б, чому нахилена антена? Саме наявність “ядерного щита “і системи гарантованого відповідного удару у період холодної війни забезпечувало стримування “ймовірного противника” від нападу на СРСР. Цікава інфо про систему” Периметр” є в статті на Вікіпедії.
Автомобілі МАЗ -537 зі спеціальними причепами: для транспортування та завантаження ракет у шахти, заправлення ракет. Машина з ракетою всередині настільки важка , що мости, які були через Південний Буг не витримали б навантаження. Для перетину річки будувалася спеціальна понтонна переправа. У машині до кожного з коліс примикає електродвигун для створення додаткової тяги на підйомі і гальмування на спуску. Якщо потужності все одно не вистачало, то друга така ж машина впиралася першої “у хвіст” і штовхала її .
Ракета середньої дальності Р-12, прийнята на озброєння в 1959 році. Саме такі ракети погрожували Америці з Куби в 1962 році. На її заправку було потрібно кілька годин (адже жере така штука по 100 літрів палива в секунду), а залите в баки паливо могло зберігатися не більше двох місяців.
РС -16 – перша міжконтинентальна балістична ракета СРСР, здатна вразити США з території Союзу. При її випробуваннів 1960 роц на Байконурі виявилися серйозні дефекти, виправляти які взялися прямо на стартовому майданчику, за півгодини до пуску, коли ракета була вже заправлена паливом. Загинуло близько ста чоловік.
Ракетне паливо, а точніше його компоненти – один з найсильніших отрут, попадання однієї його краплі на шкіру може призвести до смерті: кров миттєво згортається в судинах.
До входу в командний центр ведуть підземні тунелі. Там же, під землею, розташовані численними комунікації вздовж стін (електрика, вода, повітря для дихання, повітря для охолодження і т.д.). Частина обладнання все ще працює.
За 10-ти тонними дверима — серце командного пункту. Сходи тут – тільки вертикальні, але в мирний час ходить ліфт.
Під землею розташована шахта глибиною 35 метрів. Зверху шахти – 120 -тонна кришка -плита, в якій розташовані запасні люки для автоматичних антен зв’язку і датчики ядерного вибуху. У самій шахті на спеціальних противовісах і амортизаторах висить величезний 30- метровий металевий циліндр, 10 з 12 поверхів у якому заповнені обчислювальним і життєзабезпечуючим обладнанням, а нижні два поверхи відведені під командний і житловий відсіки. У цьому циліндрі цілодобово чергувала зміна з 2-3 офіцерів-ракетників, і в разі початку ядерної бомбардування командний пункт переходив в автономний режим існування і міг протриматися в такому режимі до 45 діб.
Перед натисненням потрібно повернути ключ. Одночасно це ж повинен зробити офіцер за сусіднім пультом. Після цього у 10 розкиданих по околицях ракетних частинах порохові заряди відкидають вгору 120 -тонні кришки ракетних шахт і 10х550 кілотонн летять у США.
Крісло обладнане ременями на випадок трясіння під час ядерного вибуху на поверхні.
Прямий двоканальний зв’язок з Москвою.
У самому низу – житловий відсік , куди ліфт вже не ходить:
Тут постійно несли вахту двоє людей, під час підвищеної боєготовності – троє. Вахта кожної зміни тривала добу, двоє змінювали один одного через 6 годин – один чергує за пультом, інший відсипається внизу. Житловий відсік схожий на вагонне купе.
Ракетна шахта . Її кришка важить 120 тонн, а піднімається за кілька секунд:
Нині навіть ця шахта на 2/3 заповнена бетоном: всі інші повністю забетоновані
Надпотужна система охолодження, що підтримувала температурно – вологісний режим у модулі і ракетних шахтах.
Ракета, прийнята на озброєння в 1980 році, стала найпотужнішим зброєю, яка випускалася серійно. Для заправки цієї ракети достатньо кількох хвилин, а паливо залишається придатним до пуску протягом 10 років. Самі ці ракети можуть служити десятиліттями, і поки що не застаріли ні технічно, ні морально. Дальність польоту у “легкої” модифікації 16000 кілометрів, у важкої – 11 200, тобто зі своєї території СРСР міг вразити такою ракетою майже в будь-якій точці земної кулі. Чорна обшивка відповідає технології “стеллс” і захищає ракету від випромінювань. Боєголовка ракети поділяється на 10 бойових і 42 помилкових заряди, які майже неможливо відрізнити. Потужність кожного боєзаряду – від 550 до 750 кілотонн – для порівняння, на Хіросіму і Нагасакі скинули 13 і 18 кілотонн відповідно. Кожен з цих боєзарядів може знищити будь рукотворний об’єкт, а загальна площа ураження однієї ракети, за словами екскурсовода – до 300 тисяч квадратних кілометрів. На Україну вистачило б успішного потрапляння двох таких ракет, на Англію – однієї, на Америку – приблизно 25. Загалом, цю річ зовсім не випадково прозвали “Сатаною”.
В музеї розповідали, що американські фахівці, що були вперше допущені на об’єкти РВСН в Радянському Союзі були приголомшені – на відміну від США, СРСР був дійсно ГОТОВИЙ до ядерної війни, все це будувалося з розрахунком на те, що ядерний удар таки буде завдано, і його необхідно якось пережити. Якби ядерна війна трапилася, СРСР би вийшов з неї переможцем. А то й єдиною країною, що залишилася на Землі…
Розташований:
На межі Кіровоградської та Миколаївської областей, недалеко від міста Первомайськ.